Одеський концептуалізм та нонконформізм, психогеографія, звʼязки бандитського та імперського міфів, історія та література Одеси — про все це читайте в нашій розмові з екскуратором Muzeon Experimental Center, співзасновником кочової бібліотеки “Книжковий Курінь”, музикантом та митцем Володимиром Чигринцем.
Інтервʼю було взяте Кирилом Троїцьким.
Моє перше питання повʼязане з твоєю лекцією про одеський концептуалізм, де ти розповідав про деяких цікавих митців: Ануфрієва, Лейдермана, Хруща. З ними є, як на мене, проблема: про них переважно говорять в російському та російськомовному контексті. Про Ануфрієва та Лейдермана, зокрема, взагалі немає статей на українській Вікі, а на російській про Ануфрієва написано, що він "украинский и российский художник и мыслитель". І з одного боку є очевидним те, що сьогодні ми не дуже хочемо розмовляти про російськомовних діячів без якихось явних проукраїнських поглядів, бо маємо війну. Але з іншого боку, якщо ми прямо сьогодні не говоримо про всіх цих митців, то росія починає їх привласнювати, залучати до свого культурного простору. Що ти про це думаєш?
По-перше, треба зробити те, чого ми все ще не зробили — загалом розібратися і дослідити цих митців, бо навіть якщо подивитися з російськоцентрованої перспективи, то ця тема не дуже відома.
Стосовно привласнення, можу згадати одну історію, яка мене тригернула: здається, в 2016 році в росії проходила виставка "Хрущнаш", ніби натякаючи на "Кримнаш". Але попри такі привласнення були і зворотні спроби поглянути на цих митців не з російської, а з одеської точки зору. Зокрема, є одна історія про Хруща зі спогадів Олександра Ройтбурда: якось до Хруща приїхали москвічі, але “якісь не такі”. Хрущ почав заварювати чай, і один з москвічів сказав: "Да, чай – это по нашему, по-русски", на що Хрущ відповів: "Вы конечно извините, но то, что у вас в Москве по-вашему, по-русски, так мы здесь, на Юге, этим, блять, ноги моем".
Але, поза цим, російськоцентровість цього дискурсу є зрозумілою, бо одеський концептуалізм був повʼязаний з подорожжю до москви. Особливо в 80-ті туди багато їздили, надихалися російським журналом "А — Я". Просто в той момент здавалося, що небагато звідки було черпати нові віяння, і в Одесі на той момент таке концептуальне мистецтво було незрозумілим, на відміну від Москви. Але, на що зокрема звертає увагу Лейдерман, ця одеська історія відрізнялася, вона не була просто підрозділом московської школи, а саме якимось унікальним, трохи незграбним, поламаним, дивним явищем, характерним саме Одесі і її культурному простору. Про це ж і назва моєї нещодавньої лекції, "Перевід середземноморського сюрреалізму", яку я взяв у Лейдермана, де він каже, що, мовляв, а чому саме "одеський концептуалізм", звідки ця назва? А чому, наприклад, не назвати це "изводом средиземноморского сюрреализма", подивитися з дещо іншої перспективи. І, на мій погляд, так подивитися можна, бо окрім привʼязаності до одеських міфів та локальних історій, ця течія також надихалася світовими митцями, зокрема авангардом та сюрреалізмом. Можна взагалі уявити собі, що всієї цієї московської історії не було, і тоді це виглядатиме, як такий собі шизофазичний вихід за розуміння того, що є мистецтво, що є мова. Тобто, воно може існувати без московського концептуалізму, на мій погляд.
Стосовно Ануфрієва, то в нього існують і україномовні серії. Вони не є такими відомими, ну і не те, що він створював якісь свідомо проукраїнські роботи, це була скоріше така "цікавинка", що, мовляв, можна і українською щось зробити.
С. Ануфрієв, “Нарешті тут спокійно!”, 1983
Також важливо зазначити, що вже постфактум деякі митці 80-х років дуже чутливо ставилися до політичних подій. Зокрема, Лейдерман виїхав з Росії і підтримував Євромайдан, тобто мав однозначно проукраїнську позицію. В той час були люди як Войцехов, який до кінця життя допускав українофобні висловлювання. На це теж треба зважати.
Стосовно одеського міфу: ти казав, що треба переглянути деяких діячів з нової, сучасної перспективи. У звʼязку з цим, що ти думаєш стосовно Ісаака Бабеля? Мені здається, він є однією з ключових постатей, які створили міф про бандитську Одесу. В цьому плані, його можна було б дещо порівняти з тим же Булґаковим, творчість якого Віра Агеєва деконструює у своїй книзі, і показує, що він утворює міф Києва як імперського міста. Бабель звісно, не був українофобом, але він теж створює доволі небезпечний міф Одеси як бандитського міста. Як, на твою думку, ми маємо сьогодні ставитися до Бабеля?
По-перше, у Бабеля є твір, який називається "Конармія", в якому, на мій погляд, достатньо реалістично зображена жорстокість під час війни, зокрема з боку “червних”. Звісно, висувають претензії до Бабеля стосовно того, що він працював у ЧК і нічого про це не писав, але особисто я можу дуже сильно дистанціюватися від персони, і розглядати твір як документ і історичний артефакт, навіть якщо там є пропаганда. Бо якщо ти розумієш, що це пропаганда, то це тобі дає тільки більше розуміння про те, як ця система працювала і до чого приводила людей. Через це мені здається, що навіть сьогодні важливо перечитувати цю російськомовну, часто пропагандистську одеську літературу, бо це є як мінімум історичним документом. Тому, я не думаю, що їх варто викреслювати з історії літератури, треба просто розуміти бекґраунд цих авторів.
Щодо саме одеського бандитського міфу, то він вже своє віджив, бо новому поколінню вже відразно про це чути. Але як до цього міфу прийшло, чому людям хотілося пропагувати бандитську тему — це цікаво. От, наприклад, з Котовським. Незважаючи на те, яка це була страшна людина, були історії про те, як він заходив в Оперний під час вистави зі своїми кайданами, і публіка йому аплодувалаОдин з варіантів цієї історії: "А в день помилования явился наш герой в оперный театр Одессы, там давали «Кармен», и вызвал бешенные овации, произнеся пламенную революционную речь тут же устроил аукцион по продаже своих кандалов. В аукционе победил купец Гомберг, который приобрел реликвию за три тысячи рублей. Интересно, что за голову Котовского власти год назад готовы были заплатить всего две тысячи рублей. Поистине парадокс времени. Позже Григорий Иванович врал, что толкнул свои вериги за десять тысяч. А через несколько дней повторил трюк с кандалами в кафе «Фалькони». На этот раз куда менее удачно. Ему удалось выручить всего 75 рублей.". І це така "робінгудщина", псевдоанархічний міф, що ніби бандюки знаходяться поза системою, самі по собі. Цей міф є доволі небезпечним, бо призводить до позицій à la "моя хата скраю", але для дослідження одеського менталітету це однозначно цікаво.
А як ти гадаєш, є якась кореляція між цим бандитським міфом та імперським міфом?
До кінця я це ще собі не сформулював, але це така ситуація, коли тобі дають тільки два варіанти (хоча насправді їх може бути набагато більше): або ти за систему, або ти типу трікстер поза системою. І от зараз можна інколи почути, що "Одесса сама по себе": мовляв, вона не російська, хоча ми говоримо російською, але і не українська, бо ми самі по собі. Деяким здається, що цей міф — це скоріш "ми самі за себе проти усіх", але насправді це є частиною власне імперського наративу, цей бандит — це ще один персонаж у виставі 'русского міру'.
А от стосовно цієї окремішності, мовляв, "ми самі по собі", я думаю, тут можна побачити якусь суперечність, бо коли ми говоримо про якісь великі міста, ми кажемо в позитивному ключі про їх унікальність через те, що вони знаходяться на перетині різних культур: Київ як перетин словʼянських культур, Львів як перетин польської та української культур, багато інших прикладів з-за кордону: Стамбул, Рим, Ґранада. З цими містами ми говоримо про їх "унікальність" через їх положення на перехресті. Чому з Одесою це не працює, чому з Одесою це викликає проблеми?
Станом на зараз — через те, що ми знаходимося у війні. Через це цей "малоросский" вайб тут сприймається в штики. Але саме для мене це дуже цікавий ґрунт, на ньому можна зрощувати якусь нову одеську ідентичність на боротьбі, на переосмисленні всього російського бекґраунду.
Ще стосовно перетину культур, то тут історично були проблеми з тяглістю. Якщо львівʼяни можуть вести свою історію від Галицько-Волинського князівства, то у нас у кожному разі це історія колонізації татарського та османського Півдня. Тобто, ми не можемо говорити про суто "український Південь". Про це також писав Грушевський в своїй збірці "Полуднева Україна", де він намагався розглянути Південь як частину українського загального епосу. Він писав, що історія Півдня — це історія боротьби "української людності" з татарським, османським та російським впливами, і що ми поступово просувалися в той бік і намагалися колонізувати Південь.
Але точно можна сказати, що навіть за часів російського контролю над цими територіями українська ідентичність тут все одно переважала над російською. Якщо звернутися до класичного одеського канону, до Жаботинського, то в його романі "Пʼятеро" йдеться про обрусіння євреїв в Одесі з новим XX-м століттям. Так от, там є пасаж про те, що росіяни в Одесі — це "природные хохлы, только «пошылысь у кацапы»". Там також є вірш, який співає один студент, і цей вірш написаний україно-російським суржиком:
Коло Вальтуха больницы
Были нашие дворы.
В Нюты зонтиком ресницы,
Аж до рота й догоры.
Ей з массивов я в карманах
Миди жменями таскал,
Рвал бузок на трох Фонтанах,
В парке лавриков шукал.
Тобто, тут за російською проглядається український бекґраунд, що мене особисто дуже тішить, бо це доводить, що за поверхневою “російськістю” фактично стояли українці.
А повертаючись до теми бандитської, маргінальної Одеси, то насправді багато з цих маргіналів були людьми з околиць (села Нерубайське та Усатове), де переважно жили українці. Але одеський міф ніби витіснив цих українських “мужиків”, бо, дивним чином, всі ці бандитські персонажі водночас є російськими інтелігентами, що якось не вʼяжеться.
Ти казав, що для сьогоднішньої одеської молоді цей бандитський міф — це вже щось відразне, але для багатьох людей з інших міст, особливо серед старших поколінь, ця “бандитськість” Одеси, “одеська мова” — це якась “ізюмінка”, без них Одеса — не Одеса. Чим, на твою думку, Одеса є унікальною поза всіма цими міфічними речами?
Як на мене, то навіть цей бандитський міф може бути цікавим, якщо його якось обіграти. От, наприклад, у Віті “Polje” є пісня “Eco Renaissance”, яка зображує Одесу як таку собі Каліфорнію, “це неначе GTA”. Можливо, саме кримінальний аспект міфу вже відпадає, але авантюрний — залишається. Мені здається, що це цікаво, і це має право бути.
Також, мені здається, що в Одесі є якийсь екзистенційно-філософський вайб відсторонення від офіційної культури, дуже такий інтровертний вайб. Можливо, це навіть повʼязано з морем. Сам Лейдерман про це в фільмі “Фрагмент 205” казав, що в Одесі є можливість вийти з міста до моря, “до кінця-піздеця, смертоньки, одісейських мандрівок, де все перемішано матроскою”. Я думаю, що оце положення біля моря, ніби на краю світу, створює якийсь лімінальний стан, в якому ніби і не треба, щоби щось відбувалося. От я часто чую від людей, які їдуть, що, мовляв, у Києві тусовки, а в Одесі нічого не відбувається. Мене це трохи ранить, бо Одеса — це таке місто, де і не треба, щоби щось відбувалося. От у концептуалістів були виставки, які бачили умовно дві людини, і які потім лежали в архіві десять-двадцять років, і це було нормально. Сам Лейдерман, до речі, любив плутати архіви, це така протидія спробі якось зафіксувати, упорядкувати всю цю історію одеського концептуалізму. Йому подобалося, щоб воно все було неохопне, і щоб воно не йшло навіть далі цих архівів.
Трошки повернуся до твоєї лекції про психогеографіюПсихогеографія — дослідницький напрям, який вивчає вплив міського середовища на психіку людини. У своїй лекції Володимир говорив про концепцію психогеографії за Ґі Дебором. Якщо взяти сам простір Одеси, які він моделі мислення і поведінки навʼязує мешканцям? Чи він навʼязує нам колоніальне мислення, чи навпаки тут є якась свобода від імперського впливу?
Тут важко дати якусь остаточну відповідь. З одного боку, Лейдерман наполягав на “блуканнях” Одесою, це був для нього важливий елемент міського життя. Це ще й диктується тим, що в Одесі немає метро, і багато людей ходять пішки. Можна сказати, що такі блукання дійсно звільнюють людину в якомусь сенсі, роблять її маргінальною.
З іншого боку, Ануфрієв інколи міфологізував планування міста і казав, що центральна частина — вона як шахова дошка, де “кожен квартал містить у собі важливі умови успішності подальшого просування”, де “за кожною твоєю дією стоїть якась задача, яку навіть формуєш не ти, а вона сама по собі стоїть”, але поза центром ця “шаховість” вже нівелюється. Тут мені пригадується, як хтось запостив у себе в фейсбуці “прикол” про те, що наступним треба в Одесі зносити центр, бо це все імперська ідея. Хоч то і був жарт, але, насправді, ця шахова дошка — це трошки імперська тема.
Ще пригадується, як Лейдерман в своїх спогадах про Ігоря Чацкіна цитує його слова: "что нельзя, дескать, "округлять" пространство колесами городского транспорта". Однак, у Чацкіна є окрема робота, присвячена саме трамваю і його маршруту, тобто тут незрозуміло: чи все-таки трамвай — це ворожий агент, який тебе фіксує по якимось конкретним маршрутам, чи він навпаки може давати тобі якісь альтернативи блукань.
А от ти на своїй лекції розказував про те, що міста можуть будуватися за двома схемами: або від центру, як Москва, або вздовж чогось, як Одеса, яка будується вздовж лінії моря. Можеш розказати, що це дає у випадку з Одесою?
Знову ж, посилаючись на Лейрдермана, він каже, що Одесу можна пройти вздовж берега моря, що є дійсно унікальним досвідом. Тобі не треба переправлятися на інший берег, бо ти можеш просто почати десь на Поскоті, і дійти по цій лімінальній лінії між морем і землею до Чорноморки.
Але цей лімінальний досвід берегової лінії дещо змінився після повномасштабного вторгнення, бо до нього мені здавалося, що пляж — це абсолютно нейтральна і безпечна зона, вона нікому не потрібна. І от, цю зону закрилиМинулого року більшість пляжів була перекрита через замінування, тому тепер, коли ти дивишся на море, то ти дивишся не з піску, а з землі, і між тобою та морем — пустеля.
Ти інколи постиш в інстаграмі якісь одеські місця, які указують на її доімперське існування. Наприклад, дуб навпроти політеху, який був посаджений нерубаями в 1792 році. Потім, ми на виставціРозмова була записана на фестивалі ПОРУЧ, де відбувалася арт-виставка "Що можна втратити, що можна зберегти" зараз можемо побачити світлини хрестів, найдавніший з яких — 1791 року. Які ще місця в Одесі вказують на її доімперське існування?
Світлини дуба навпроти Політехнічного університету в Одесі
З дубом, мені здається, що це все-таки міф. Звісно, можна точно сказати, що дуб дуже старий, але є сумніви стосовно тощо, як він повʼязаний з цією легендою про нерубаїв. Але як міф він, звісно, дуже гарний.
Щодо околиць Нерубайського — то це вже правда. Це ще згадувалося в імперських джерелах, зокрема у Олександра Дерібаса в його книжці “Старая Одесса”. На перших сторінках він розказує, як після 1775 року частина запорозьких козаків перейшла на землі Османської імперії і поселилася під стінами ГаджибеяНадо вспомнить еще, что послѣ разгрома Запорожской Сѣчи генералом Текеліем въ 1775 году—запорожцы раздѣлились на оставшихся в Россіи, изъ которых собственно и было сформировано войско черноморскихъ казаковъ, и на перешедщихъ въ турецкое подданство. Эти послѣдние, вмѣстѣ со своими семьями, поселились подъ защитой турокъ, гдѣ кому было дозволено, и мноіе изъ нихъ очутились, такимъ образомъ, подъ стенами Хаджибея.. Тобто, ще до того, як Одеса розбудовувалася, вже існувала околиця, заселена українцями. В цьому плані, для мене особисто стало важливим розумінням, що якщо ти хочеш зрозуміти genius loci, “дух місця” — то треба дивитися не тільки на центр, а і на околицю, на периферію. Це насправді дуже важко, бо ми добре знаємо історію аристократів, але практично нічого не знаємо про історію нижчих класів, бо ніхто її не записував.
Але повертаючись до питання про місця неімперської Одеси, то насправді таким місцем є центр Одеси. Є один військовий план Гаджибея, зроблений розвідником Іслєньєвим за кілька десятків років до взяття фортеці, на якому можна побачити, що Гаджибей-фортеця знаходилася в самісінькому центрі сучасного міста, близько Воронцовського палацу. А вздовж Карантинного узвозу, який зараз називається Деволановським спуском було поселення. Тут цікаво, що зазвичай, коли намагаються дослідити давню історію сучасних південних міст, і дізнатися, чи були там раніше якісь українські поселення, то стикаються з тим, що ці поселення знаходилися не зовсім там, де знаходяться сучасні міста, а десь поруч. У випадку Одеси ж, нове місто будували просто зверху вже існуючого поселення. Є взагалі згадки про те, що старі будівлі підірвали, і з того ж каменю будували нові. Тут як з парадоксом корабля Тесея: чи залишається місто тим самим, якщо його знести і перебудувати з того самого каміння, чи змінюється його есенція?
Ще стосовно цього: у істориків Андрія Красножона та Андрія Добролюбського є сподівання, що десь глибоко під Приморським бульваром закопана якась значна грецька спадщина. Поки не закрили бульвар, можна було навіть побачити місце розкопок, але воно наразі в замороженому стані. Сам Добролюбский десь писав, що отримати дозвіл на розкопки в цьому місці було дуже важко, і якщо б вони нічого там не знайшли — в наступний раз їм би відмовили. Але вони знайшли якісь залишки амфор, і загалом, якщо дивитися якісь археологічні публікації, то в центрі, і особливо довкола Оперного, знаходилися якісь цікаві грецькі артефакти, які можуть натякати, що тут було щось більше за просто маленьке поселення.
Тобто, ймовірно, окрім того, що сучасна Одеса побудована на залишках Гаджибею, центр міста ще й міг бути побудованим на грецьких основах.
Тут же була ще грецька гавань Істріан, так?
Так, але її дещо важко конкретно локалізувати, і також не зрозуміло, наскільки вона була великою.
Проводячи аналогію з книжкою Віри Агеєвої, яка говорить про українську культуру як культуру спротиву, чи міг би ти навести приклади одеських митців, які теж кидали виклик імперії? На кшталт Лейдермана і його роботи “Якщо стати обличчям до півдня, Москва залишиться далеко позаду”.
Юрій Лейдерман. Якщо стати обличчям до півдня, Москва залишиться далеко позаду. 1983. (PinchukArtCentre)
З Лейдерманом треба зауважити, що це не був прямо якийсь спротив чи виклик, бо ця робота була фактично презентована в Москві на виставці "APTART за забором" у 1983 році. Тобто, це той випадок, коли ти вже знаходишся в системі, і намагаєшся себе від неї якось відрізнити.
Але у вже згаданому фільмі 2015 року “Фрагмент 205” Лейдерман намагається подивитися на україно-російські питання в Одесі. Фільм побудований як хода вулицями Одеси різних людей, які мають якесь відношення до одеського художнього простору. Вони несли роботи Хруща як такі собі ікони. Між собою ці люди спілкуються підіймаючи українсько-російські питання: якийсь молодий фотограф каже, що його надихає передчуття майбутніх змін, потім кадр переходить на Войцехова, який розповідає якісь українофобні історії про “бандер”. Окрема тема в цьому фільмі — погляди Олега Петренка, який був учасником групи “Перці”, і складав "кістяк" одеської групи концептуалістів разом Лейдерманом, Чацкіним, Ануфрієвим, Войцеховим та Скрипкіною. Сам Петренко українофобно сприйняв Майдан і писав у фейсбуці відповідні дописи. На момент фільму Петренко вже помер, і один з героїв фільму зачитує українофобні пости Петренка. І Лейдерман у фільмі згадує одну стару роботу Петренка, де зображений побитий плафон, павутиння, і підпис “Так было, так будет”. Тут є спроба відрефлексувати, що відчував Петренко, коли писав ці слова: чи він думав, що вже більше не “будет”, бо все побилося і згнило, чи це все-таки приречення на цю систему, яка ніяк не зміниться. З боку Лейдермана, на мою думку, це була спроба реабілітувати Петренка, подивитися, чи, попри всі українофобні погляди, не був він насправді “анархістом”, “проти всіх”.
Кадр з фільму “Фрагмент 205”
Мені здається, що Лейдерман — чи не єдина людина, яка психологічно глибоко намагалася підійти до одесько-українського питання в ті часи.
Якщо пошукати ще якийсь приклад, то в 60-70-х роках була група “одеських нонконформістів”, які малювали щось схоже на модернізм початку сторіччя, але віднайдений знову. Але незважаючи на “нонконформізм” в назві, це мистецтво на початку було доволі домашнім і політично нейтральним. Десь наприкінці 80-х деякі з цих митців усвідомлюють себе частиною загальнонаціонального мистецтва України, формують угрупування “Човен”, і потім “Мамай”. Це була спроба поєднати модернізм з національно-етнічними мотивами. Зокрема у Сергія Савченка, який приєднався до групи вже в 90-х роках, можна знайти суто абстрактні роботи, але які через назву повʼязані з якимись українськими явищами чи локаціями. Наприклад, його робота “Кордони сонця з краю степу”, де він через форму та кольори намагається притягнути якусь етнічну метафізику.
Сергій Савченко. Кордони сонця з краю степу
Або от його серія під назвою “Таракуци”. Таракуци — це засушені південні гарбузи, які він розмальовує на манер модерністських робіт.
Тобто, він бере щось дуже народне, і додає більш модерновий підхід.
А от Віра Агеєва говорила про прогалини в українській прозі між 30-м роком та 80-ми. Чи не є ці праці Савченка спробою притягнути модернізм з 20-30-х років до сучасності?
Все-таки у одеських митців трохи інший бекґраунд, але дійсно — це явище одеського нонконформізму є спробою підтягнути те, що “відрізалося”. Стосовно цього, інколи цих митців називають “Другий одеський авангард”, що трохи дико, бо це вже точно не авангард по своїй натурі. Це було скоріш спробою повернути те, що зупинилося в 20-30-х роках. Про це, зокрема, за цитуванням Тетяни Басанець, пише Людмила Ястреб в своїх щоденниках, кажучи, що вони ніби в ті роки відкрили скриню з мистецтвом минулого:
...Зодчество, иконопись, скульптура, редкостные книги, картины, гравюры, предметы прошлых эпох, народное искусство в его богатейших проявлениях — все поднималось из пыли к солнцу, очищалось, восстанавливалось с удивительной пристальностью впервые увиденного, но давно знакомого и, словно после тяжелого сна, с трудом припоминаемого.
Можеш трохи розповісти про свою творчість, зокрема про альбом “Вічний ґандж”? Я помітив, що половина з пісень ніби намагаються переспівати козацький чи чумацький фольклор, а половина вже про сучасність. Чи ти намагаєшся встановити звʼязок між козацькою культурою Одещини та сьогоденням?
В якійсь мірі, так і є. Найяскравіше, як на мене, це повʼязання фольклору та сучасної музики вдалося в пісні “Мобілізований гоп”, яка зʼявилася десь через тиждень після повномасштабного вторгнення. Мені перед тим написав мій друг Льоха якісь образливі пасажі — сховалися, мовляв. Я підійшов до цього іронічно, образ Льохи там дуже гіперболізований. В цій пісні, я спробував написати баладу, історичну пісню про Льоху. В інших піснях, наприклад у “Чумаченьках”, я брав фольклорний текст і додавав туди рок-н-рольний формат. Це була така спроба перевигадати чумацький міф, уявити чумаків як таких собі байкерів в авантюрному одеському вайбі.
Також, в альбомі є трек “Радіо Україна”, де я просто записував радіо, і, на мій погляд, це суперфольклор, це прямо музика народу. В цьому треку змішується все: пісні Cranberries, сводка з фронту, якийсь репчик, повітряна тривога і таке подібне. Я вибрав для цього саме формат радіо, бо з початку повномасштабного вторгнення мені стало дуже важко серйозно слухати музику, але радіо — це зовсім інша річ. От знаєш такі ситуації, коли їдеш автостопом, і водій вмикає якийсь шансон. Ти ніби не дуже розділяєш цю музику, але тобі все одно важливо послухати її щоб доєднатися до його досвіду. І от слухати радіо для мене — це теж спосіб доєднатися до загального досвіду. Є люди, які слухають все це, і я разом з ними теж послухаю. Тому, для мене радіо — це така фольклор-етнографія. Можна їздити селами і збирати, що люди співають, а можна записувати, що люди в тачках слухають коли вони кудись їдуть. Я думаю, що це цікавий приклад сучасного фольклору.
Деякі пісні вже про мої сучасні переживання досвіду війни, як-от “Ненависть” чи “Біль”, але є і інші кавери: наприклад, на пісню чеченського барда Імама Алімсултанова, вбитого в Одесі. До речі, йому все-таки будуть встановлювати памʼятну дошку. Це спочатку не хотіли робити, бо чеченські активісти хотіли, щоби там було написано, що Алімсултанов був вбитий російськими спецслужбами, але точних доказів на те не було. В своєму кавері я намагався його якось підтягнути до одеських слухачів. Такий самий випадок з кавером на пісню “In Stetl Mykolaiv” Давида Медова, яка є таким собі єврейсько-українським міським романсом. Обидві ці пісні, насправді, повʼязані з війною, бо і Алімсултанов писав свої пізні тексти під враженням від Чеченської війни, і Медов пише про людину, яку призивають в армію. Тобто, цей альбом — це поєднання якихось старих пісень, повʼязаних зі станом війни, і моїх сучасних пісень, так само повʼязаних з війною.
Тож, відповідаючи на твоє питання, оці точки перетину фольклорного і сучасного інколи є спробою взяти міф і переробити його на сучасність, а інколи — це спроба провести паралелі в досвіді переживання війни.
В розмові про деколонізацію в Одесі ти казав, що важливою ціллю “Куреня” є промоушн немейнстрімної історії Одеси, особливо до 1794 року. Які б ти книжки порадив прочитати про доімперську та неімперську Одесу?
По-перше, я б порадив книжку “Одесі-600” Олександра Болдирєва. Незважаючи на те, що це доволі провокативна книжка, автор висловлює дуже цікаві поінти. Болдирєв — це, мабуть, перша людина, яка підняла тему Гаджибея і дала спробу дивитися глибше в історію міста.
Є також гарна книжка про Одеську громаду, теж від Болдирєва. Про неї, до речі, згадувала Віра Агеєва сьогодні. Може здатися, що в Одесі ніколи не було націоналістів та українофілів, але вони були, і про це розповідає автор.
Якщо бути уважним, то теж можна читати імперські видання, бо в них можна вичитати і неімперські речі. От якщо взяти радянські книги, то є книжка “Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII века” В. Тимофієнка, де автор пишеНа сторінці 152, що в 1795 році (sic!) Гаджибей був перейменований на Одесу, що йде врозріз з імперським міфом про “заснування”. Тобто, інколи вичитувати старі радянські та імперські книжки — теж важливо.
Якщо взяти художню літературу, то я б теж порадив почитати “Майстра корабля” Яновського. Також був письменник-шістдесятник Борис Нечерда, який писав українською. Він більш відомий своїм романом “Смерть Курʼєра”, але це більше така белетристика про одеський кримінал. Однак, у нього також є роман “Квадро”, який не був виданий окремо, але був опублікований в альманаху “Сучасність”. Це роман про апокаліптичну Одесу, яка замерзла, і в якій з незрозумілих причин немає жінок. Мені подобається, що тут не туристична літня Одеса з пляжем і морем, а тільки мерзлота і смерть! Це дуже цікава альтернатива того, як можна бачити Одесу.