Містичні парадокси в поезії Пауля Целана

“В житті не читала такої маячні”, писала якось Вірджинія Вулф про славно- та водночас не менш сумнозвісний роман “Улісс” Джеймса Джойса. Та хоча письмо відомого ірландця дійсно широко знане своєю складністю, інколи мимоволі хочеться викликати не менш відому англійку на спіритичний сеанс і запитати: чи раптом не помилилася вона, і чи не мала вона на увазі чернівецького поета Пауля Целана, не менш знаного по всьому світу (і навіть за його межами) своєю незмірною безсенсовністю? Однак у кожнім разі — і у випадку з дублінцем, і у випадку з чернівчанином — такий перший погляд буде оманливим, адже, вчитавшись в їх тексти, можна помітити, як безсенсовність замінюється багатозначністю, а “маячня” — багатьма нашаруваннями парадоксів, які відсилають до великої кількості культурно-історичних явищ та текстів. Таким, зокрема, є вірш Пауля Целана “Псалом” зі збірки “Нічийна троянда”:

Вірш починається з очевидного відсилання на Старий Заповіт: “Ніхто нас не виліпить знову із глини земної”. Попри те, що це можна прочитати, як (майже ніцшеанське) заперечення існування Бога після жахіть Другої світової, Целан не зупиняється на цьому поширеному в його час твердженні, адже далі у вірші ми бачимо, що “ніхто”-займенник перетворюється в “Ніхто”-іменник, у власну назву, яка переводить читача в простір мовної гри, подібно до тої, в яку грав (і виграв) Одіссей в печері Поліфема, назвавши себе “Ніким”. У вірші Целана ця власна назва використовується на позначення Бога, і не стільки християнського, і навіть не стільки загальноєврейського, як саме Бога кабалістичного. За містичним вченням Кабали, Бог є прихованою сутністю, яку неможливо пізнати раціонально, чуттєво чи іманентно, і, оскільки мова є передусім інструментом раціонального пізнання, існує заборона називати Бога будь-яким з його імен. Так, в головній містичній книзі Кабали, Зоарі, сказано:

“Because in the beginning, shape and form having not yet been created, He had neither form nor similitude. Hence is it forbidden to one apprehending him as he is before Creation to imagine him under any kind of form or shape, not even by his letters He and Vav, not either by his complete holy Name, nor by letter or sign of any kind.”

Себто Бог (який навіть в Зоарі називається не по імені, а через займенник “Він”) є сутністю, яку не можна назвати чи визначити на мовному рівні. Це також підтверджується франкомовною фразою, про яку пише Ґершом Шолем: “Un Dieu défini serait un Dieu fini” (“Бог визначений є Богом скінченним”). Це можна інтерпретувати в декілька способів, зокрема так: там, де починається визначення Бога, закінчується сам Бог, себто Бог в Кабалі ніби “вислизає” з мови, не піддається мовному означенню. Але видається, що Пауль Целан таки вигадує спосіб звернутися до цього Бога через його заперечення та називання його “Ніким”, бо дійсно: на цьому мовному рівні єдине означення, яке можна дати Богові — це “Ніхто”, адже Бог існує поза мовою.

Подібним чином можна проінтерпретувати також і третю строфу вірша, де “Нічим” називаються вже ліричні “ми”, які, вірогідно, ототожнюються з усім людством. Таке мовне самозаперечення слугує основній цілі містичних практик — зближення містика з трансцендентним Богом і його пізнання. Оскільки, як ми вже побачили, єдиним способом звернутися до Бога є його заперечення, то єдиним способом увійти з ним в спільний мовний простір є самозаперечення, введення себе в стан Небуття також. Ця самомістифікація також підкріплюється ототожненням себе із символом “Нічийної троянди”, який винесений в назву збірки. Троянда так само є вкрай містичним символом — як всередині кабалістичної традиції, так і поза нею. Так, в драмі Лесі Українки “Блакитна троянда”, цей образ символізує щось трансцендентне, ідеальне, недосяжне, і можна сказати навіть містичне. Подібним чином, в Зоарі вказано, що “тринадцять пелюсток троянди відсилають до тринадцяти атрибутів”, які дозволяють пізнання вже згаданого вище прихованого Бога. Таким чином, через самозаперечення та ототожнення себе з образом троянди, Пауль Целан може вказувати на ідею містичного єднання з божеством.

Однак ця мовна гра зі словом “Ніщо” не є тут єдиним парадоксом, адже цей текст наскрізь зітканий із раціонально нерозвʼязних суперечностей. Окрім більш очевидного парадоксального твердження “Задля Тебе / ми квітнем. / Супроти Тебе.”, в тексті оригіналу приховані також і лексичні багатозначності: слово “Griffel” може водночас позначати як “маточку”, так і “стилус” (ідея письма є важливою в творчості Целана), а слово “Krone” може позначати як частину квітки, так і власне корону, що, враховуючи подальшу згадку “терну” (“Dorn”), можна було б проінтерпретувати як відсилання до епізоду розпʼяття Ісуса з Нового Заповіту. Такі багатозначності і подеколи суперечності створюють ефект певного “комбінаторного вибуху”, коли багатозначності тексту у всій своїй сукупності можуть створити цілу мережу інтерпретацій, деякі з яких будуть доповнювати інші, а деякі — їм суперечити.

Але ця поетика “комбінаторного вибуху” не є власним винаходом Пауля Целана, адже щось подібне також існує і в кабалістичному вченні, де пізнання всесвіту досягається через споглядання комбінацій літер гебрайської абетки. Себто світ тут бачиться передусім як Борхесівська бібліотека, де суть буття полягає передусім у тому, щоб нескінченно перебирати комбінації текстів, образів та символів, поки в якійсь з комбінацій не буде знайдений сенс. Здається, що саме на цьому принципі — на принципі постійного пошуку сенсу серед парадоксів — ґрунтується поезія Пауля Целана. Зрештою, Ґершом Шолем писав, що “релігійний світ містика може бути виражений у термінах, придатних для раціонального пізнання, лише за допомогою парадоксу”. А Оскар Вайльд в час дещо інший писав, що “шлях парадоксів — це шлях правди”, і цілком вірогідно, що Пауль Целан би цілком погодився з цим не менш парадоксальним автором.

(в статті використана картина "Women with Boulders" Джорджа Маєра-Мартона)